Російський імперіалізм несе у центральну та східну Європу (ЦСЄ) фашизм і геноцид, маскований під антифашизм. Центральноєвропейські антифашисти були одними з перших, хто вже від 2014 року привертав суспільну увагу до небезпечної систематичної і масивної підтримки Росією ультранаціоналістів і неонацистів по всій Європі. Сьогодні тиха підтримка переросла у неприховану війну і ЦСЄ антифашисти кажуть — необхідно перемогти і вигнати Росію за будь яку ціну, бо інакше до регіону ЦСЄ прийде смерть, темрява і підкорення і будь які емансипаційні дії та носії таких дій отримають кулю в лоб.
Знаєте, щоб ми побачили, якщо б у нас була машина часу і якщо б ми могли потрапити у давнішнє і більш недавне минуле, якщо б ми роззирнулися довкола себе?
Російську імперію на сході, німецьку імперію на заході і турецьку імперію на півдні. Три імперії, багато історичних форм і одна спільна амбіція, “хвороба” всіх імперій, необхідність розширяти сферу свого впливу, займати простір довкола себе, захоплювати.
А знаєте, щоб ви побачили між ними, в їхній тіні, у нас? Малі, історично, географічно і в мовному плані різнорідні області і політичні угруповання, що простяглися від Естонії до Румунії, від Чехії до України, які вижили на перекір імперіям і часто навіть на перекір самим собі.
Ласкаво просимо до нашого регіону, центральної та східної Європи (ЦСЄ).
До регіону, який історично затиснувся між трьох імперій.
До регіону, який не було детерміновано узбережжями океанів, але ззовні і геополітично — а саме, тим, чи хотіла котрась із сусідніх імперій увірватися в певну частину ЦСЄ і захопити її — як от Чехословаччину в 1938 і 1968 роках, Польщу в 1939 році, Прибалтику в 1940 році чи Угорщину в 1956 році.
До регіону, в якому малі гравці змушені інколи заключати контроверсійні союзи, щоб захиститися від імперій.
До регіону, який не є частиною багатих Заходу чи Півночі, ані Сходу з його кількісною перевагою, та ані бідного Півдня.
До регіону, який і тепер боює за своє життя і свою самобутність. І якщо Туреччина спрямовує свої імперіальні амбіції на схід, а Німеччина пройшла трансформацією, яка, сподіваймось, на довго поклала край її імперіальним забаганкам, то сьогодні це саме путінська Росія, яка надалі притримується лінії імперіальної політики щодо ЦСЄ та іншим регіонам, які вона вважає своєю “сферою впливу”.
Проти “антифашистського фашизму”
Коли в дев’яностих роках минулого століття виникав організований рух антифашистів у ЦСЄ, ситуація була зрозуміла. Радянська імперія відступила разом з ідеологією державного комунізму, натомість, це була нацистська ідеологія, яка почала на пострадянському просторі вишкіряти зуби. Траплялися непоодинокі випадки расистських нападів і вбивств, поліція, часто ще комуністична, робила вигляд, що нічого не помічає і для нас було зрозуміле, що цю роботу за нас ніхто не зробить. Тож ми самі почали систематично денацифікувати свій простір. Ситуація почала поволі змінюватись. Зграї нацистських скінхедів нам вдалося розпорошити, але їхнє місце почав поволі займати інший ворог: автократи, авторитаристи, націоналісти, традиціоналісти всіх мастей, які були делікатніші, та в принципі прагнули того самого, що й бритоголові покидьки — національно-консервативної держави.
Протягом останніх років ми з недовірою спостерігали за “коричневіючою середньою течією” на різних місцях, найбільш з усього саме в Росії. Російський режим після приходу Путіна до влади став консервативною автократією, тісно сплетеною з російською православною церквою. Він не лише нищить, виганяє, вбиває будь-яку політичну опозицію, незалежні ЗМІ, прогресивних активістів, дії меншин на кшталт LGBTQI+, неурядові організації, але також, в рамках створювання великоросійського імперіального світогляду у своїх громадян надає немалий простір ультранаціоналістам та толерує неонацистів. І це ще не все — неонациками кишать не тільки парамілітарні армії на кшталт Вагнерівців або Русіч, але існують докази про взаємний зв’язок між тамтешніми неонацистами та тайною службою ФСБ.
У той час, коли Росія Путіна прикривається ідеологією антифашизму, яку сповідує посередництвом таких націоналістичних молодіжних організацій, як Наші, справжні російські антифашисти, які ведуть бій з неонацистами, опиняються у в’язницях, в еміграції та в моргу. Той факт, що Росія прикриває свою фашизацію мовою антифашизму, як і те, що саме Росія стала в останніх двох десятиліттях головним світовим центром автократії, традиціоналізму, ультранаціоналізму, цензури, консерватизму, крайніх правих, шовінізму і специфічно російського “антифашистського фашизму”, є апогеєм абсурду.
Хочете квантифікований доказ? Як щодо політично вмотивованих вбивств, скоєних прихильниками ультраправих ідеологій? Лише між 2000 і 2017 роками в Росії відзначили 459 таких вбивств. У решті Європи в 1990–2015 роках було скоєно 330 таких вбивств, включно з усіма 77 жертвами Андерса Брейвіка. Тож якщо тут і є якась країна, яка потребує глибинну денацифікацію, то це в першу чергу Росія.
Ба більше. Десь біля 2014 року, у зв’язку з окупацією Криму і поверненням до закордонної політики інтервенцій і сфер пливу, Росія почала ці свої продукти вивозити на експорт. Ні, російський експорт — це не лише газ і нафта, але також фашизм і ультранаціоналізм. Як зазначають різні академічні експерти та розслідування, опубліковані на www.antifa.cz (такі матеріали, як: Чи утримує Росія чеських націоналістів? Фолдина, Нічні вовки, колаборанти та зрадники, Французький Національний фронт: нормалізація фашизму в прямому ефірі, Дурний або натасканий? Ярослав Фолдина з Путінoм у сідлі, Національний фронт налагоджує співпрацю з чеськими корупціонерами, расистами, ксенофобами і антисемітами), Росія в останніх восьми роках почало фінансово, матеріально, але й через систематичні дезінформації в інтернеті в усій Європі підтримувати не лише різні ліво-авторитарні угруповання, але й відвертих ультранаціоналістів та неонацистів — від словацьких ЛСНС, через німецьких АфД, Орбана в Угорщині, австрійських АПС, аж по Ле Пен у Франції. Сьогодні нам вже відомо, що це була частина ширшої стратегії, яка кульмінувала військовою агресією проти України, намаганням знову підкорити ЦСЄ і повернути Росії кордони та сфери впливу часів СРСР. Східна імперія після тридцятьох років намагається повернутися, відкусити якомога найбільше від нашого простору, підкорити його, при чому, використовує, окрім іншого, ретельно підгодовувану п’яту колону ультранаціоналістичних партій і рухів у всій Європі, які дозволяють Росії себе приручити.
Бій за життя регіону
Наш регіон знову веде бій за своє життя — і це не метафора, перебільшення чи риторична фігура, а сувора реальність, контури якої ми можемо сьогодні бачити в Бучі, Ірпені, Гостомелю та на багатьох інших місцях. В Україні не відбувається нічого меншого, ніж геноцид українців, до якого, зрештою, закликав ідеологічний рупор путінізму Александер Дуґін, який ще у 2014 році назвав українців “расою байстрюків”. В цьому сенсі дії російських солдатів не дивують. Під химерним плащем денацифікації в Україні відбувається систематичне винищування українців — що ж одним з основних стовпів нацизму. “Нацистом для Росії стає кожен українець, який свідомо відмовився від припущення, що на справді він росіянин,” зауважив щодо російської концепції нацизму історик Тімоті Снайдер. Якщо сьогодні кожний українець в очах Росії нацист, тоді нацистом є також кожен громадянин ЦСЄ, на чолі з нами, організованими антифашистами.
Режим Путіна не вбиває лише життя людей як таких, але й самі передумови громадянського життя. Якщо російська імперія переможе, всі соціальні, емансипаційні, ліберальні, анархістичні, феміністичні, антифашистські, екологічні, автономні, субкультурні та інші чини, спрямовані, між іншим, на права людини, будуть закатані в землю, разом зі своїми носіями, репрезентантами та захисниками. Саме так, як це тепер відбувається в Росії.
В цьому сенсі, у війні в Україні не йдеться лише про життя, але й про умови майбутнього життя. І українці добре свідомі цього факту, і саме тому звичайні люди понад рамки так званої територіальної оборони стають до бою і на захист своєї домівки. Один з волонтерів львівської ініціативи Операція Солідарність, зокрема, зауважує: “Якщо росіяни окупують Україну, вони вб’ють кожну політично активну людину, незалежно від її політичних поглядів... якщо ми цю битву програємо, не залишиться нікого, нікого з правих, нікого з лівих, всіх буде ліквідовано.” Є дві альтернативи: або імперіальний гніт, закріпачення, винищення, колонія консервативної автократії, або збереження світу, який не є ідеальним, проте робить можливим, принаймні, культивування розмаїття, розширювання альтернативи і за інакодумство не карає в’язницею, еміграцією або кулею. Ще точніше виразився інший волонтер з української Операції Солідарність: “Українська держава нас не очарувала (вона радше неоліберальна ніж нацистська або дуже авторитарна) — вона має безліч проблем, таких як олігархічна система, корупція, нищення соціальних запорук, поліційне та нацистське насилля тощо. Разом з тим, Україна є територією відносно низького державного контролю, який, з одного боку, збільшується, з іншого боку, проте, створює простір для постання прогресивних соціальних сил. Тож ми захищаємось, бо це питання нашого майбутнього (фізичного й політичного). Якщо Росія переможе, все прогресивне, що ми здобули завдяки соціальній боротьбі, буде зґвалтовано, затоптано і знищено.”
З таким розкладом не дивно, що на фронті проти російської інвазії можна зустріти представників різноманітних політичних течій, різних стилів життя, культурних течій, соціальних верств, від активістів за права тварин, бідніших і багатших верств соціуму, представників музичних молодіжних субкультур і організацій охорони прав людини, включно з антифашистськими хуліганaми чи організованими анархістами.
Ця різнорідність виходить далеко за межі російського погляду, який намагається стверджувати, що проти ньому стоять лише українські націоналісти і неонацисти.
Мета зрозуміла і спільна для всіх — зупинити російський імперіалізм усіма засобами і перемогти його силою. Завдяки своєму історичному досвіду в ЦСЄ ми добре знаємо, що сила — це єдина річ, яка здатна вплинути на Росію, це мова, якій Росія розуміє. Політика умиротворення тут не допоможе, що мала би Європа пам’ятати ще від Мюнхенської домовленості з Гітлером з 1938 року, коли вона вже допустилася цієї смертельної помилки. Така політика лише налаштує імперію на подальшу експансію.
І в цьому новому завданні послати спати імперіальну гордість (як звучить кампанія українських антиавторитаріїв GNIP) нам не лишається нічого іншого, як ситуативно і позиційно об’єднатися майже з будь-ким... саме так, як антифашисти часів Другої світової війни були згідні укласти союз з будь-ким, хто воював проти нацистської Германії. У війні, яка знищує життя і умови для подальшого життя всього регіону іншої можливості немає. Так, коли Путін програє, прийдуть проблеми з новими ультранаціоналістами, яким іде на руку цілковита мілітаризація ЦСЄ, але ці прблеми матимуть зовсім інші параметри, і їх можна буде вирішити значно краще, ніж якщо імперіальний Путін виграє, піде далі в ЦСЄ, зробить з неї руїну і буде далі розбивати ЄС посередництвом підтримки п’ятої колони ультранаціоналістичних партій та рухів у решті Європи.
Це наша позиція і перспектива — месидж чaстини місцевих тубільців, антиавторитаників і антифашисток, які у себе вдома, у ЦСЄ, обороняють і оборонятимуть його проти будь яким формам утиску, на скільки це буде можливим. Це наш погляд, який ми висилаємо у світ, виходячи з практичної перспективи, з нашого життя, з нашого досвіду, завзяття, але й побоювань за майбутнє наших дітей.
Чи його хтось почує? Візьме його собі на озброєння? Сподіваємось, що так, та, разом з тим, боїмося, що так не станеться. Чому? Тому що чинний голос ЦСЄ регіону в цій війні, але й потягом тривалого часу, ігнорується і лишається непомітним.
Коли ми читаємо тексти про війну, які виникають від самого початку на заході, зокрема у західних лівих, ми бачимо тут три основні рамки, які оформлюють події в Україні — систематизацію, узагальнення, ідеологізацію.
Посередництвом систематизації конфлікт презентовано як зіткнення двох рівносильних надпотужних партнерів, найчастіше як конфлікт Росії проти НАТО, або ж Росії проти США, в меншій мірі Росії проти ЄС. Такий погляд в усьому дошукується якоїсь великої гри супердержав, зіткнення імперій в боротьбі за сфери впливу на глобальному ігрищі, де Україну редуковано до позиції маріонетки, якою керує сила вищого порядку. Цей погляд притаманний не тільки низці політичних організацій, але й провідних західних інтелектуалів та політиків — від Джеремі Кобріна, Ноама Чомскі аж по Яніса Варуфакіса. Така позиція, яка визнає історичний чин лише за імперіями і супердержавами, з’являється на заході настільки часто, що отримала свою назву — інколи її називають імперіальний нарцисизм, інколи ексцепціоналізм, найчастіше її називають вестплейнінг. Вестплейнінг було неодноразово піддано критиці — здебільшого різними авторами з регіону ЦСЄ (див. напр. текст Зосі Бром). Головна небезпека вестплейнінгу полягає у приписуванні здібності робити вчинки винятково заходу і США, що призводить у критиці війни до егоцентричного антиімперіалізму, який ігнорує діяльність незахідних діячів, їхні потреби і позиції. Британсько-сирійська авторка і активістка Лейла Аль-Шамі використала в дещо іншому контексті вираз антиімперіалізм ідіотів, щоб піддати критиці позицію тих, хто бачить лиш роль США, але не зауважує кроків Росії, Ірану або Асада в Сирії.
У випадку з війною в Україні антиімперіалізм ідіотів призводить не стільки до ігнорування ролі Росії, скільки до симетризації обох сторін конфлікту і, в наслідку, до релятивізації війни та демобілізації будь-якої допомоги. Він закінчується на констатації того, що винні у війні, власне, обидві сторони однаковою мірою, і що ставати на бік однієї з них — досить проблематично.
З іншого боку, посередництвом узагальнювання і множення конфлікт видають або за узагальнений приклад війни, проти якої треба протестувати, або як приклад однієї з багатьох війн, які наразі відбуваються у світі, і проти яких треба протестувати сукупно, бо ж це все війни, що відбуваються на одній і тій самій глобальній шахівниці. Це погляд, який фетишизує глобальну перспективу, універсалізм і бачення абстрактних схожостей, роблячи це не на користь конкретних контекстів та специфічних нюансів. Шукає спільні глобальні іменники, щоб сказати, що всі війни, у своїй основі, капіталістичні, неоліберальні і як такі їх всіх засудити, щоб не ставати ніде на нічий бік. За такого розкладу локальний і регіональний погляд буде завжди, на відміну від глобального, не до порівняння, принижений, провінційний, недорослий і неповний.
Не в останню чергу, за допомогою ідеологізації, конфлікт презентовано всього лише як питання певного погляду, точки зору в дискусії, у якій йдеться передусім про оборону чистоти ідеологічних позицій, які забруднюють будь-які практичні, реалістичні і стратегічні пропозиції вирішення конфлікту, на чолі з укладанням контроверсійних союзів. Для цього підходу характеристична безризиковість — він культивується достатньо далеко, із затишку помешкання, яке не знаходиться у сфері безпосередньої загрози для життя з боку російського неоімперіалізму. Зрештою, це стратегія втечі від боротьби проти конкретного ворога до сховки привілейованої ідеологічної чистоти, абстрактних і загальних термінів, релятивізації і симетризації, метою якої є й далі жити безтурботним життям десь далеко від України. Війна тут стає предметом салонного погляду та ідеології, а не питанням життя чи смерті.
Що спільного у цих обрамлень?
Дві ключові характеристики: ігнорування голосів з ЦСЄ і приставання на логіку Путіна. Повним ігноруванням перспектив, позицій і голосів з ЦСЄ наш регіон імпліцитно стає простором без власної діяльності і релевантності для світу... як порожня посудина, до якої можна довільно наливати версії історії, що їх пишуть наддержави. Регіон ЦСЄ тут сприймається як занадто малий, роздріблений, невиразний, без своєї історії і занадто незначний для того, щоб міг активно впливати на перебіг історії. З нього стає пасивний об’єкт — його урізано всього лише до подоби “сфери впливу і інтересів”, “бамперної зони” чи “простору, яким можна пожертвувати”.
Таке ігнорування ЦСЄ і вище описане обрамлення, до того ж, йде на руку Кремлю. Як показали Смоленьскі і Дуткєвіц: “Оптика вестплейнінгу зважає лише на інтереси Росії та зневажає інтереси східної Європи.” Бо це саме Кремль, як показав Путін на конференції з питань безпеки у Мюнхені ще в 2007 році, який уявляє світ як зіткнення великих імперій, якi смикають за нитки, перетягуючись за сфери впливу і за світ, в якому дрібні регіони, як от ЦСЄ, не існують як незалежні, своєрідні і варті свого власного голосу та поваги. Той, хто за даної ситуації та у напруженому часі війни симетризує, узагальнює, ідеологізує, той стає корисним ідіотом Путіна.
Колоніалізм ігнорування
Як розуміти такому хронічному ігноруванню позицій і голосів ЦСЄ, тим більш у війні, в якій йдеться передусім про ЦСЄ? Як специфічному варіанту колоніалізму. Саме так, колоніалізму. Таку позицію стосовно ЦСЄ не займає тільки Росія, але, до певної міри, також захід зі своєю багатою традицією колоніального минулого. Чому специфічний варіант? Тому що з боку заходу йдеться про колоніалізм по відношенні до семі-периферії на осі схід-захід, а не стосовно периферії глобального півдня. Цей колоніалізм не відбувається як фізичне насилля, ліквідація, закріпачення і опанування — як у випадку російського колоніалізму, але радше за допомогою ігнорування іншості та специфічності регіону, даної, між іншим, історичним затисненням між три імперії.
Західний колоніалізм ігнорування розглядаємо як процес тривалого характеру, який залишив відбиток, як самокритично визнаємо, не тільки на нас — його проявом є наші намагання наздогнати захід у дев’яностих роках минулого століття, але і до попередніх форм антиавторитарських боїв — від заниження перспективи ЦСЄ в альтерглобалізаційних рухах, а десятиліттям пізніше в рухах проти зниження бюджетів на осі північ та південь, аж до патерналізму деяких антифашистських угруповань і платформ в Німеччині. Ні, у цьому, вже й так занадто довгому тексті нема простору для детального аналізу цього типу колоніалізму, але поговорімо краще про рішучу відмову від нього і деколонізацію ЦСЄ, пришвидшену війною. Як саме?
Світ, у який поміститься багато світів, включно світу ЦСЄ
То як деколонізувати ЦСЄ? Тут нема нічого нового. Достатньо взяти урок від деколонізаційних процесів, через які захід вчиться змінювати себе і своє відношення щодо місць своїх колишніх колоній. Основне правило таке: вчитися прислухатися і сприймати серйозно голоси місцевих людей, разом з їхніми відмінностями і визнати, що кожен голос, включно з голосом імперіалістичного центра, утворюється в контексті певного часу і простору, в якому він виникає. Інакше кажучи, перспектива тут важлива, що гарно вловлює також білоруська активістка в серії інтерв’ю, які надають простір для голосів анархістів з України, Білорусі та Польщі, які коментують сучасну війну: “зрозуміло, що люди говоритимуть зі своєї перспективи, з перспективи місць, де вони живуть, з реалій, в яких вони знаходяться, і з боїв, у яких вони беруть активну участь. Практично все своє життя я жила у колонії Москви... Моя перспектива формувалася іншим ворогом.”
Подібні деколонізаційні здібності – слухати й поважати інакшість, які люди з глобальної півночі і заходу здобувають на солідарних мандрівках до гарячих точок, між південномексиканськими запатистами або у Роявi, необхідно активувати й розглядаючи війну в Україні. Зрештою, коли запатисти кажуть, що вони хочуть світ, куди поміститься багато світів, щоб однозначно цим декларувати, що погляд з їхнього краю світа є оригінальним і заслуговує на повагу, ми з ними повністью погоджуємось. І додаємо – одним з таких світів є ЦСЄ, зі своїм унікальним поглядом, історично формованим затисненням між три імперії та своєю актуальною позицією, формованою сучасною загрозою життя регіону і передусїм життя України. Тож саме зараз треба уважно дослухатися передусім до голосів з України, бути з ними максимально солідарними і сприймати їхні слова на повному серйозі. Як каже чеський журналіст Ондржей Бєлічек: „В усіх цих геополітичних дискусіях про НАТО й Росію ми не повинні забувати про Україну та їхнє право обирати своє майбутнє. Їхня країна була впродовж десятиліть полем для геополітичних амбіцій конкуруючих імперіальних блоків. Ми повинні підртимувати їхній бій за оборону своєї незалежності.“
Щоб було зрозуміло: ми не закликаємо прислухатися до українських олігархів. Не закликаємо слухати ультра-націоналістів на зразок Правого сектору, чий вплив в Україні значно перебільшується на користь Путіна – його не можна порівняти з тим впливом парламентських партій, таких як АфД y Німеччині, Єдина Росія в Росії, або політиків, таких як Орбан в Угорщині чи Ле Пен у Франції. Тут ми повністї погоджуємось з автономними антифашистами з України, які говорять: „Кілька тисяч нациків з мінімальною підтримкою виборців у країні з 40 мільйонним населенням не створюють загрозу, ані причину до інвазії... Так, в Україні є нацисти, так само, як вони є і в інших країнах. Ні, нам не потрібна допомога Путіна чи інших авторитаріїв, щоб дати собі з ними ради. Ми з ними розберемося самі.“
Ми закликаємо дослухатися до голосів звичайних людей і організованих активістів, які практично, тихо і без фанфарів ЗМІ взяли участь у обороні України та в мережі взаємодопомоги, йдуть знизу, проти авторитетам, в духу антифашизму і відчайдушних українських анархістів, таких як Нестор Махно. Ми маємо на увазі такі ініціативи, як Операція Солідаріти, які кажуть: „Ми не хочемо помирати, ми не хочемо втікати, не хочемо підкорятися, в нас нема такого привілею. Ми страшенно розлючені і хочемо свободу!“ або Комітет відсічі / Антиавторитарний союз, які говорять: „Нас всіх привелo до війни бажання дати відсіч російській імперіалістичній агресії. Ми тут для того, щоб перемогти окупантів і захистити український народ, його свободу і незалежність.“
Ми з ними.
Ви будьте з нами.
Сьогодні ми всі українці.
Рускій воєнний корабель, іди нахуй!
Можливості практичної допомоги (чеською): https://www.afed.cz/text/7597/jak-pomoct-anarchistkam-a-anarchistum-v-rusku-a-ukrajine
Публіковано 18. травня 2022 на www.antifa.cz